Ще не вщухли дискусії навколо проведення Національного мультипредметного тесту та резонансних подій в Одесі, які вкотре поставили питання про якість управлінських рішень у сфері освіти, як Міністерство освіти і науки України опинилося в центрі нового суспільного конфлікту. Цього разу йдеться вже не про вступну кампанію, а про реформу системи наукових фахових видань — процес, який без перебільшення визначає майбутнє української науки.
Те, що задумувалося як очищення академічного середовища та підвищення якості наукових публікацій, дедалі більше викликає питання щодо своєї прозорості, відкритості та дотримання базових принципів належного врядування. У науковій спільноті все частіше лунає думка, що сьогодні йдеться вже не лише про долю окремих журналів — під загрозою опинилася довіра до всієї системи державного управління наукою.
Таємниця 30 травня
Наприкінці січня 2026 року Міністерство освіти і науки України презентувало нові правила формування Переліку наукових фахових видань України. Згідно з офіційними роз’ясненнями МОН, чинні на той момент видання категорії «Б» залишалися в Переліку лише до 1 червня 2026 року, після чого мала запрацювати нова модель оцінювання та формування оновленого Переліку строком на три роки.
Відповідно до нового Порядку, засновники мали подати заявки через систему URIS до 30 квітня, після чого протягом травня повинні були відбутися перевірка, експертне оцінювання та формування рейтингових списків.
Саме тут і виникає головна інтрига.
3 червня 2026 року МОН оприлюднило повідомлення, у якому зазначило, що до 30 травня було сформовано рейтингові списки видань за відповідними кластерами. Але одночасно Міністерство наголосило, що такий рейтинговий список є лише «робочим інструментом»для подальшого розгляду Комісією, не є остаточним, не визначає статусу видання і не підлягає публічному поширенню.
Саме ця офіційна позиція породжує низку логічних запитань.
Якщо рейтингові списки, які мали бути сформовані до 30 травня, не є остаточними, то чи існував станом на цю дату фінальний результат оцінювання? Якщо після 30 травня редакції продовжують отримувати повідомлення про невідповідності, подавати пояснення та додаткові матеріали, то яким чином ці нові обставини впливають на вже сформований рейтинг? Якщо вони враховуються — за якою процедурою відбувається його перегляд? Якщо не враховуються — який практичний зміст має право редакцій надавати свої пояснення?
Фактично саме Міністерство визнає, що станом на 30 травня рейтинговий список був не остаточним результатом, а лише внутрішнім робочим документом. Це породжує дискусію про те, чи можна вважати, що процедура формування рейтингового списку була завершена саме в той строк, який передбачений Порядком.
Інформаційний вакуум після 1 червня
Не менш тривожним є й інший аспект цієї історії.
Офіційно МОН визначило, що чинні наукові періодичні видання категорії «Б» залишаються в Переліку до 1 червня 2026 року. Після цієї дати мала запрацювати оновлена система, сформована за результатами нового оцінювання.
Таким чином, з 1 червня 2026 року попередній Перелік фактично припинив свою дію, а подальший статус кожного видання мав визначатися результатами нової процедури.
Однак станом на 12 червня 2026 року, тобто на момент підготовки цього матеріалу, остаточний оновлений Перелік так і не був оприлюднений. Так само не було оприлюднено фінальних рейтингових списків, методики остаточного розрахунку рейтингових балів або будь-яких додаткових роз’яснень щодо завершення процедури. Єдина офіційна інформація, яка залишається доступною, — це повідомлення МОН від 3 червня про те, що робота триває, а рейтингові списки є проміжними.
Фактично українська наукова спільнота опинилася у своєрідному інформаційному вакуумі. Старий Перелік уже припинив дію, а новий ще не набув остаточного та публічного вигляду. Редакції журналів, аспіранти, докторанти та університети не мають достатньої інформації для планування своєї діяльності та оцінки правових наслідків нової процедури.
Особливо дивною виглядає ситуація, коли доля понад тисячі наукових видань залежить від рейтингових списків, які, за офіційною позицією самого МОН, не є остаточними та не підлягають публічному поширенню.
Закрита процедура замість відкритого діалогу
Проблема полягає не лише у строках. Не менш тривожною є сама модель проведення оцінювання.
Редакції отримують повідомлення через Національну електронну науково-інформаційну систему (URIS), однак не мають повноцінного доступу до матеріалів адміністративної справи. Вони не знають, хто саме здійснював аналіз поданих документів, які експерти брали участь у формуванні висновків, які докази були покладені в основу рекомендацій щодо відмови.
На сьогодні відсутня відкрита інформація про:
• персональний склад експертних груп та комісій;
• протоколи їхніх засідань;
• механізми перевірки можливих конфліктів інтересів;
• методику розрахунку рейтингових балів;
• критерії, за якими здійснювався перегляд або коригування результатів після 30 травня.
Фактично наукова спільнота стикається із ситуацією, коли рішення, що впливають на майбутнє сотень українських наукових журналів, ухвалюються за процедурою, яка залишається закритою від суспільства.
При цьому Закон України «Про адміністративну процедуру» закріплює право особи бути вислуханою, право на доступ до матеріалів справи та право на отримання мотивованого рішення. Саме ці принципи покликані забезпечувати довіру до діяльності державних органів. Коли ж процедура стає непрозорою, закономірно виникають сумніви щодо її справедливості.
Хто контролює контролерів?
Особливий суспільний інтерес викликає питання репутаційної бездоганності посадових осіб, які відповідають за реалізацію державної політики у сфері науки та академічної доброчесності.
У відкритому доступі міститься інформація про ретракцію однієї з наукових статей, серед співавторів якої був заступник Міністра освіти і науки України Денис Курбатов. В офіційному повідомленні зазначалося, що стаття була відкликана у зв’язку із суттєвим дублюванням тексту та ілюстративних матеріалів з іншими публікаціями.
Зрозуміло, що сам факт ретракції не означає автоматичного встановлення вини конкретного співавтора чи доведення умислу. Проте для посадової особи, яка бере активну участь у формуванні політики у сфері академічної доброчесності та фактично є одним із символів відповідної реформи, така ситуація неминуче породжує питання щодо стандартів репутаційної відповідальності та необхідності максимальної відкритості.
Адже принцип академічної доброчесності має бути універсальним. Якщо держава висуває високі вимоги до редакцій і науковців, то такі ж стандарти повинні застосовуватися і до тих, хто визначає правила функціонування всієї системи.
Академічна доброчесність не може бути вибірковою
Українські редакції сьогодні стикаються з безпрецедентно високими вимогами. Від них вимагають ідеального оформлення редакційних політик, прозорих процедур рецензування, підтвердження фінансових механізмів, детального опису авторського внеску, суворого дотримання міжнародних етичних стандартів.
Усе це відповідає сучасним тенденціям розвитку науки та є необхідною умовою інтеграції України до світового академічного простору.
Однак виникає цілком закономірне питання: чи застосовуються однакові стандарти до всіх учасників процесу? Чи може система, яка сама залишається непрозорою, ефективно вимагати абсолютної відкритості від інших?
Академічна доброчесність — це не лише боротьба з плагіатом чи фальсифікацією результатів досліджень. Це насамперед принцип чесності, відкритості та рівності правил для всіх. Він однаково стосується автора статті, редактора журналу, експерта комісії та високопосадовця, який формує державну політику у сфері науки.
Що буде з українською наукою?
Найбільша небезпека нинішньої ситуації полягає навіть не у можливих процедурних порушеннях. Найбільший ризик — це втрата довіри.
Українські фахові журнали — це не просто майданчики для публікації статей. Це інфраструктура підготовки аспірантів і докторантів, основа функціонування наукових шкіл, важливий інструмент міжнародної співпраці та розвитку університетської науки.
Якщо значна частина таких видань буде виключена або не зможе пройти процедуру оцінювання через непрозорі механізми, наслідки відчуватимуться роками:
• скоротяться можливості для публікації українських досліджень;
• регіональні університети можуть втратити власні наукові платформи;
• молоді дослідники будуть змушені звертатися до дорогих іноземних журналів;
• редакційні колективи, які будували свої видання десятиліттями, можуть припинити роботу.
Особливо болісно це виглядає в умовах війни, коли українська наука вже зазнала значних кадрових та інституційних втрат.
Питання, на які суспільство чекає відповіді
Сьогодні наукова спільнота має право отримати відкриті відповіді на кілька простих, але принципових запитань:
• Чи існував станом на 30 травня остаточний рейтинговий список видань?
• Якщо ні, то яким чином була виконана вимога Порядку щодо його формування?
• Яким чином враховуються повідомлення про невідповідності та пояснення редакцій, отримані після 30 травня?
• Хто входив до складу експертних груп та комісій, які здійснювали оцінювання?
• Які механізми запобігання конфлікту інтересів застосовувалися під час проведення процедури?
• Чому редакції не мають повного доступу до матеріалів своїх адміністративних справ?
• Чи буде оприлюднено методику оцінювання та індивідуальні результати розрахунку рейтингових балів?
Без відповідей на ці питання будь-яка реформа ризикує втратити свою легітимність в очах тих, для кого вона здійснюється.
Наука потребує довіри, а не таємниць
Сьогодні проблема виходить далеко за межі окремих журналів чи окремих адміністративних рішень. Йдеться про те, якою буде модель державного управління наукою в Україні. Чи буде вона відкритою, прозорою та заснованою на однакових правилах для всіх? Чи перетвориться на закриту систему, де доля сотень наукових видань вирішується без зрозумілих процедур і без належного громадського контролю?
Українська наука вже неодноразово доводила свою життєздатність навіть у найважчих умовах. Але вона не може ефективно існувати без довіри. Довіри до правил. Довіри до процедур. Довіри до тих, хто ці правила встановлює.
І якщо сьогодні суспільство не отримає відповіді на питання про «30 травня, якого не було», про прозорість роботи експертних комісій та про однаковість застосування принципів академічної доброчесності, то завтра ми можемо втратити значно більше, ніж окремі журнали. Ми ризикуємо втратити довіру до самої ідеї справедливої та незалежної української науки.
Бо науку можна зруйнувати не лише браком фінансування чи війною. Її можна зруйнувати непрозорістю, подвійними стандартами та відсутністю відкритого діалогу між державою та академічною спільнотою. І саме тому сьогодні питання реформування фахових видань — це вже не вузькопрофесійна дискусія редакторів та чиновників. Це питання про майбутнє української науки як суспільного інституту та про здатність держави будувати політику на принципах відкритості, довіри та верховенства права.
